Педагогічне есе

Життя - складна штука. В ньому змішано все: печалі і радощі, спокій і тривоги, злети і падіння, питання і відповіді...
З віком все частіше запитую себе: хто я? що залишу в цьому світі після себе? А відповіді виникають різні - по настрою. Після мене залишаться мої вишивки, в яких між кольоровими нитками вплетена моя душа. Залишаться мої діти: донька і син, і сотні дітей, які також стали моїми.
Чому моїми? Що я зробила для того, щоб їх назвати своїми дітьми? А відповідь прийшла зовсім неочікувана. Я, вчитель літератури, все життя розповідаю дітям про те, чого насправді не було, що виникло зовсім не в моїй уяві, а в душах інших людей – письменників і поетів. Чи можна назвати серйозним те, на що я трачу своє життя?
Декілька днів ходила під враженням цих думок. З цього далеко не комфортного лабіринту вивів улюблений Екзюпері., його «Планета людей». Його роздуми про людину, яка перетворюється в купу глини, про дітей, більшість з яких так і не знаходять підтримки дорослих людей, щоб розвинути свої таланти, здібності і стати моцартами, заставили стрепенутися і подивитися з іншого боку на свою професію
Ні! Я не просто розповідаю дітям про те, чого не було насправді. Мій улюблений предмет, моя світова література, існує для того, щоб серед таких необхідних предметів, як фізика і математика, біологія і хімія, не дати загубитися маленькому принцу, маленькому Моцарту, дати їм віру в себе і допомогти стати справжніми Людьми. Щоб про моїх учнів не говорили так, як Маленький принц про одного із тих, з ким познайомився:: «Він думає, що дуже важливий, а насправді за своє життя не побачив жодної зірки, не понюхав жодної квітки, нікого не любив. Але ж це не людина – це гриб».
Світова література – це із області вічного. Вона не зміліє, якщо хтось із моїх учнів не прочитає якогось твору, вона залишиться такою ж величною, багатою. А душа дитини не збагатиться, а тільки втратить від цього.
Я - вчитель. І моє завдання не тільки привести учня в світ літератури, а й зробити його присутність у ньому змістовною і цікавою настільки, щоб йому захотілося сюди повертатися знову і знову, щоб він відчував себе в цьому світі комфортно і затишно, щоб світ літературних героїв став його світом, духовні злети – його шляхом до мрії, а падіння – застерігали від помилок.
Часто моїм п’ятикласникам здається, що все так просто. Прочитав, уявив і ти вже повністю підготовлений до уроку літератури, адже світ казок такий привабливий, і все в ньому розкладене по поличках: добро – на одній, зло – на другій. Та на уроці прийдеться поламати голову над питаннями далеко не простими. Навіщо Герда йде шукати злого Кая? Що гірше: бути злим чи байдужим? Щоб знайти відповіді, мало прочитати казку. Часто потрібно заглянути у власну душу, стати на місце Кая і знайти відповідь на питання: а я хотів би, щоб мені допомогли, коли попаду у скрутну ситуацію? І не просто висловити свою думку, а й зуміти її відстояти.
П’ятикласники тільки вчаться це робити, а старшокласники вже готові самі ставити перед вчителем питання, які зачепили душу при читанні, і без їх вирішення вона не заспокоюється. І тоді, як вчитель, я відчуваю, що не тільки я творю урок літератури, у мене є співавтори – мої учні, у яких я теж багато чому можу навчитися, тому що повністю згідна з думкою видатного вчителя літератури Є. Ільїна: « Знати літературу – це знати свої можливості, а не певний обсяг знань». Можливості думати, відповідати, відстоювати, дискутувати, одним словом - творити.
Кажуть, що ті, хто вміють творити , уміють літати. І мій обов’язок – допомогти їм злетіти, зробити їхні крила сильнішими і, не дай Бог, необережним словом не зламати їх віру в те, що вони все можуть, тобто створити для них ситуацію успіху.